Інші татарські напади - Історія Слобідської України харків видавництво «основа» при харківському державному університеті...

Інші татарські напади. Але малих було без ліку, і їх мусили терпіти ледве не усі оселі Слободської України, а хоча й в деякі з них і не навідувалися несподівані гості, все ж таки можливо було їх повсякчас сподіватися і треба було до сього готовитися, завжди їх нападу дожидати. Місто Ізюм було гарно ошанцьоване, але у 1690 р. татари зробили напад на городян саме тоді, як вони виходили з церкви. У 1678 р. татарський загін явився під Савинськ несподівано; там сидів наказний полковник в облозі з невеличким числом козаків; жінку його, дітей і багато меш­канців татари побили або узяли у неволю, а гурти худоби позабирали

3 собою. Тоді ж татари спалили слободу Дворічну так, що залишилася од неї тільки одна кріпость. Іще раніш мешканці її прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; сіяти хліб, казали вони, за татарськими напа­дами вони не можуть, бо їм завжди приходиться стояти на вартах. Під Тор (Слов'янськ) приходили татари у 1690 р. великою ватагою, цілими ордами з гарматами й напали на Солоний; посад біля міста і солеварені курені спалили. Кубанська орда побила табір (з 400 чол.) торських та маяць-ких козаків і позабірала їх у неволю. Швидко після того Кафинський паша Муртаза наблизився до Тору з ордами, яничарами й гарматами, зруйнував кріпость і посад, спалив солеварені курені, дрова і усяку снасть, звелів побити казани, напав на табор козацький, розбив його і узяв у полон 450 чол. Ось при яких обставинах приходилося українцям про­мишляти солеварством у Торі< та на Маяцьку. Трудно було жити і в Ба­лаклії, хоча там на чолі оборони стояв звісний нам полковник Як. Черні­говець. Дожидаючи татарського нападу, балаклійці з слободи на лани свої не ходили, хліба не жали й хотіли йти світ за очі. Балаклійський протопоп писав: на тій Україні жити ніяк не можливо, нічого їсти, бо пахати і сіяти через татар не можливо. Приходили татарські орди і під Печеніги, Малинівку і Андрієві Лози. Дуже сплюндрували татари Ізюм­ський полк і в 1736 р. Довго про сі часи згадував нарід, оповідаючи, як багато шкоди зробила тоді орда: «Щоб їй поганій за це борщу у вічі не видати»,— додає од себе з гіркою іронією оповідач. Терпів од татар­ських нападів і Зміїв. Ізюмський полк був погряничним і терпів від нападів більш усіх. Але й другі полки терпіли немало. У 1680 р. харківський полковник Донець побив татарську орду під Харковом і одбив у неї невільників та худобу. У 1687 р. Озовська орда (5000 чол.) палила та гра­бувала оселі Харківського та Ізюмського полків, поки знов її не розбив той же Донець. У 1710 р. хан сплюндрував і спустошив оселі Харківського полку; і на другий і на третій рік після цього кримці пустошили села, грабували й забирали у полон поселенців. Навіть Харків, до котрого боялися звичайно підступати татари, сполохався тоді і добирав способів для оборони. Мерехву і церкву її тоді спалили й сплюндрували, мешкан­ців позабирали у неволю. Немало терпіли і Валки, а іще далеко більше Перекоп; його палили і плюндрували і у 1680, і у 1699, і у 1711 рр., коли його сплюндрували уже увесь і усіх як єсть мешканців забрали у неволю з усією худобою і збіжжям. Грабували і Нову Водолагу, й Водо-лажку, й Таранівку, котра лежала якраз на Муравському шляху; біля неї стояла Орда, а навкруги порозсилала свої загони (до Змієва, Водолаг, Мерехви, Соколова). Терпів чимало й Охтирський полк. Коломак у 1709 р. спалили шведи, а у 1711 р. знов його спалили і сплюндрували татари. Терпіли од татар Високопілля, Мурахва, Краснокутськ, Рублівка, Сумсь­кий полк терпів менш інших, але у XVII ст. і туди заходили іноді татари, а у початку другої половини XVIII ст. і його становище було дуже небезпечне. Острогозький полк був погряничний, і татари туди при­ходили почасту.

^ Українці у неволі. Народна пісня так малює нам татарський напад на Україну:

Зажурилась Україна, що нігде прожити: Ой маленьких витоптала, великих забрала.

Гей витоптала Орда кіньми маленькиї діти, Назад руки простягала, під хана погнала.

А про розор сіл татарами вона каже так:

За річкою вогні горять, Бо на заріз людей ведуть.

Там татари полон ділять, Коло шиї аркан в'ється,

Село наше запалили, А по ногах ланцюг б'ється,

І багатство розграбили, А я, бідний, з діточками

Стару неньку зарубали. Піду лісом стежечками.

А миленьку в полон взяли. Нехай йому із водою.

А в долині бубни гудуть, Ось, ось чайка надо мною.

Виходить, що Слободська Україна терпіла од татарських нападів у вся­кому разі не менш, а скорше більш, ніж бєлгородська та воронезька україна Московської держави.

Татари, як ми бачили, уводили у неволю багато українських поло­няників, котрі потім довго томилися у тяжкій неволі у Криму або одбували каторжну роботу на турецьких галерах у Царьграді, а бувало й так, що їх перепродували і в інші іще більш далекі краї: у Малу Азію й далі; турецька каторга далася у знаки українському народові, і він яскраво описав її у своїх думах.

Ось, наприклад, плач невільників на турецькій каторзі:

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали

У гору руки підіймали, кайданами забряжчали;

Господа милосердного прохали та благали:

«Подай нам. Господи, з неба дрібен дощик,

А знизу буйний вітер.

Хачай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля, Хачай би не повиривала якорів з турецької каторги. Да вже ся нам турецька бусурманська каторга надоїла: Кайдани-залізо ноги повривало.

Біле тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кості пошмугляло».

Баша турецький бусурманський.

Недовірок християнський.

По ринку він похожає,

Він сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре дбайте.

Із ряду до ряду захожайте,

По три пучки тернини і червоної таволги набирайте, Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте». То ті слуги, турки-яничари, добре дбали Із ряду до ряду захожали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,

Тіло біле козацьке, молодецьке, коло жовтої кості обривали,

Кров християнську неповинно проливали.

Стали бідні невольники на собі кров християнську забачити,

Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:

«Ти, земле турецька, віра басурманська,

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,

Або брата з сестрою.

Або мужа з вірною жоною.

Визволь, Господи, в'мх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги басурманської

На тихії води,

На яснії зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В города християнські.

Деякі невільники утікали з дороги і потім оповідали воєводам, як їм пощастило утекти. У 1681 р. явився у Тор козак Левко Ус і оповідав, що його укупі з 4 товаришами забрали татари у полон, як вони рубали у лісі дрова, і потім їх одправили у Озов з 5 татарами, але в дорозі він, Левко, розв'язався, убив 3 татар, розв'язав товаришів, і вони добили і останніх двох татар. Вийшла з неволі й дівчина Уляна Свинарева, дочка посполитого села Нової Водолажки. Повернувшися, вона пояснила, що втекла од татар вночі, коли вони стояли у Великому Лузі над річкою Карачакраком. У Великому Лузі вона зустріла полтавських козаків, котрі там рибалкували, з ними доїхала до Полтави, а звідтіля вже доплента­лася і до Водолажки. Але ледве не усіх невільників татари доводили до Крима або Озова. Там вони зоставалися у тяжкій праці та гіркій, вічній неволі, коли тільки хто-небудь їх не викупав або сам невільник не утікав з полона. Валківський піп Сем. Михайлов писав архієрею у 1738 р.: «Торік, восени, був я в Ізюмському полку у слободі Гієвці, щоб побачитися з родиною. У тій слободі взяли мене ногайські татари в" полон, одвели у Кримський город Карасев (Карасубазар)96, а з Карасева перевели у Кафу97 і у городі Кафі продали турчину, а він продав мене на каторгу дервишову. І був я на каторзі до березоля 1739 р. З каторги в Царьграді викупив мене козак Ніжинського полку, Дмитро, за 270 карб., а тепер одпущено мене на поруки, щоб зібрати гроші сьому козакові». Йому видана була грамота на збір грошей. Таке ж прохання подав у 1710 р. коломацький піп: його було узято у неволю укупі з жінкою й дітьми; викупив його грек за 170 талярів, за жінку ж і дітей визнауено було 300 талярів. Про полон трьох попівен ось що оповідає нам народня дума:

Коли турки воювали, Білу челядь (жінок) забирали, 1 в нашої попадоньки Взяли вони три дівоньки. Одну взяли попри коні, Попри коні на ремені. Другу взяли попри возі. Попри возі на мотузі. Третю взяли в чорні мажі98... Що ю взяли попри коні, Попри коні на ремені, То та плаче: «Ой Боже ж мій, Косо ж моя жовтенькая. Не мати тя розчесує, Візник бичем розтріпує».

Що ю взяли попри возі, Попри возі на мотузі. То та кричить: «Ой, боже ж мій, ніжки мої, Ніжки мої біленькії. Не мати вас умиває, Пісок пальці роз'їдає, Кровця пучки заливає». Що ю взяли в чорні мажі, То та плаче, то та кричить: «Ой, Боже ж мій, очка мої, Очка мої чорненькії. Тільки Орсак проходили, А білий світ не виділи».

І справді, татарський письменник XVI ст. Раман Хаджа оповідав, що полоняників гнали у Крим кінні татари, помагаючи нагаями, і випікали гарячим залізом таври, як у скотини.

Викупали з полону й козаків. Але за кого нікому було платити, той мусив у неволі й віку доживати, там і помирати. Мешканець села Марто-вого Іван Бутов пробув у турецькій неволі ЗО років. Охтирський осавул Павел Павлов попав у неволю з семейством і помер у Криму. У Бахчиса­раї, каже преосвященний Філарет, один водозбір тепер прозивається Пав-ловським: біля нього стоїть пам'ятник над могилою того осавула. Під його парсуною (портретом) у Богодухівській соборній церкві колись підписані були вірші, котрі зложив якійсь місцевий піїта, де про його неволю опові­далося, що у 1711 р. татари зробили напад на слободи, попалили і поло­нили біля Харківських могил Павлова з жінкою і, узявши у полон, отдали у неволю головному мурзі Кара Картечи-ІІІиринському, котрий жив біля Карасубазара; там Павлов і помер. Не мало українських невільників ослобонили з кримського полону Сірко, українські козаки і московські служилі люди. Але коли у 1689 р. московські полки підходили до Перекопа, татарські орди хотіли утікати з жінками та дітьми за море або у гори. Тоді бранців усіх перековали у кайдани і покидали у ями і хотіли їх у тих ямах попалити. Так оповідав слобожанин, бранець Мих. Барабаш, котрий два роки і пробував у татарській неволі, поки його не викупив грек Мілевський з Опошні, оддавши за нього 70 талярів й одпустивши за порукою збірати ці гроші за його викуп. Похвальне слово, надрукова­не у 1705 р. по-польські у Києві в друкарні Києво-Печерської Лаври, оповідає про боротьбу Донців-Захаржевських з татарами. Український народ опо­відає про свою боротьбу з татарами у своїх вельми поетичних думах. Ось дума про жінку славного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка і про їх двох синів. Сірко деякий час був полковником Харківського Слободського полку і мав біля Мерехви свою слобідку Артемівку, де проживала його жінка Сірчиха-Іваниха, як вона прозивається у думі. Сам Сірко дуже рідко бував дома; не дивно, як каже дума, що жінка й діти його не бачили у себе 7 років: ніколи було запорізькому козакові та ще й отаманові сидіти дома з жінкою та дітьми. Вони не мали од нього і про нього ніяких вістей, і через те син Сірка Петро і пішов у Тор (Слов'янськ) розшукувати свого батька, бо Тор був недалеко од Запоріжжя і туди збиралося багацько козацтва для добичі солі.

В городі Мерехві жила удова,

Старенька жона,

Сірчиха-Іваниха,

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тільки4 собі двох синів мала,—

Первого сина Сірченка Петра,

Другого сина Сірченка Романа.

Вона їх до зросту держала,

Іще од них слави-пам'яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати.

Став своєї матері старенької питати:

«Мати моя, стара жено, "

Скільки я у тебе пробуваю, Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю; Нехай би я міг знати, \^

Де свойого отця. Сірка Івана, шукати».

Вдова стара промовляла:-«Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати. Там став він свою голову козацьку покладати». То вже Сірченко Петро тоє зачуває.

Пилипа Мерехвіянського з собою підмовляє, Голуба Волошина за джуру (товариша) у себе має. Стали вони до стародавнього Тору приїжжати, Отамана торського, Яиька Лохвицького, познавати. Отаман торський, Яцько Лохвицький, із куреня виходжає,

Словами промовляє, Сірченка Петра познаває: «Сірченку Петро, чого ти сюди приїжжаєш, Десь ти свойого батька, Івана, шукаєш». Сірченко Петро словами промовляє: «Отамане торський, Яцько Лохвицький, Я сім год пробуваю.

Отця свойого Сірка Івана в очі не видаю. То вже Сірченко Петро з козаками

опрошеніє принімає, До трьох зелених байраків прибуває. Козаки до Сірченка Петра словами промовляли: «Сірченку Петре, не безпечно себе май, Коней своїх козацьких од себе не пускай». А Сірченко Петро на теє не повіряє, Під тернами, байраками лягає-спочиває, Коні свої козацькі далеко од себе пускає, Тільки Голуба Волошина до коней посилає. Турки теє забачали, Із тернів, із байраків вибігали, Голуба Волошина у полон до себе брали І ще словами промовляли: «Голубе Волошине! Не хочемо ми ні

твоїх коней вороних, Хочемо ми добре знати, Щоб твого пана молодого добре ізрубати». Голуб Волошин словами промовляє: «Турки, Коли можете ви мене од себе пускати,— Можу я сам йому с плеч голову зняти».

Турки того дізнали, Голуба Волошина од себе пускали. Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє: «Сірченку Петре, пане молодий, На доброго коня сідай. Меж турками поспішай.».

Не вспів Сірченко Петро меж турки-яничари вбігати,

Мог йому Голуб Волошин с плеч голову зняти.

Тогді турки Пилипа Мерехвіянського округ оступали,

С плеч голову козацьку знімали.

Козаки стародавнії теє забачали,

На добрії коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбірали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходол саблями копали,

Шапками-приполами землю носили,

Козацьке тіло схоронили.

Отаман торський, Яцько Лохвицький, теє зачуває.

До вдови старенької, Сірчихи-Іванихи, в город у

Мерехву письмо посилає.

Сірчиха-Іваниха письмо читає.

Словами промовляє,

До сирої землі крижем упадає:

«Що вже тепер на моїй голові три

печалі пробуває: Перва печаль, що я сім год пробувала, Сірка Івана в очі не видала, Друга печаль, що Сірченка Петра

на світі живого немає, Третя печаль, що Сірченко Роман умірає».

Друга дума оповідає про те, як три брати утікали з татарської неволі з-під Озова. Вона може належати і до Слобожанщини, і до Гетьманщини і у всякому разі здається більш підходе до Слобожанщини через те, що дія діється у Озові, на південно-східному погряниччю татарських земель, котре найбільш наближалося до Слободської України. У Думі споминає­ться про Муравський шлях, котрий, як ми знаємо вже, проходив по Сло­бодській Україні. Односять часи, коли зложилася дума, до кінця XV або до початку XVI ст. Мені здається, що вона могла зложитися й пізні­ше—у XVII ст., коли вже великі й часті татарські напади на Лівобережну та Слободську Україну, звідкіля татари уводили у полон безмірну силу народа, коли там вже зложилася козаччина, до котрої належали три брати думи, коли там вже був пробитий Муравський шлях, до котрого дійшли брати і котрий їх мусив привести або у Лівобережчину, або, що простіше, у Слобожанщину. Ранній склад думи у XVI ст. підтримується тим, що, по думі, степ між Озовським морем та р. Самарою був татарський, а між тим у кінці XVI ст. там появляються вже запорізькі паланки", але і у першій половині XVII ст. він був татарським. Озов у думі був турецьким містом, значить, дума не могла зложитися раніше 1475 р., коли отсю Тану — Озов здобули турки від генуезьців. Ногайська татарська орда мала таборища біля Озова і у XVII ст. Савур-могила думи є й тепер: вона лежить у Міуській окрузі Війська Донського, між р. Міусом та Крин­кою. Брати утікали тим шляхом, котрий йшов біля старої річної дороги домонгольської доби од Озовського моря до середньої Подніпрянщини (по Калміусу, Вовчим Водам до р. Самари). Сей шлях був для братів більш безпечним, бо там можливо було ховатися од татар по балках, тернах і байраках, здобувати воду, рибу і дике птаство; можна було мати надію спіткатися з українськими промисловцями, котрі заходили туди бити звіра й ловити рибу. Далі за перепуттям, де розходилися у ріжні сторони шляхи, за полянами починався Муравський шлях, котрий проходив по Слобо­жанщині. У думі проводиться моральна думка про те, що не слід було залишати без помочі молодшого брата, котрий не мав коня і через те не міг поспішати за старшим та середульшим братом й загинув в дорозі. Середульший брат пожалів меншого, помагав йому, і коли вони поверну­лися з старшим додому, до батька, до матері, то сказав їм щиру правду, ось за цю правду, за те, що він покаявся, батько та матір простили йому гріх і прокляли старшого сина. У цей самий мент100 приник за гостя й менший покійний син. А є ще єден варіант цієї думи, по котрому й стар­шого, й середульшого брата убили татари, так що вони обидва не повер­нулися додому,— бо обидва не узяли з собою на коней молодшого брата пішу-пішаницю.

Починається дума з того, шо із города Озова три брати рідненькі, з тяжкої неволі у землю християнську до батька, до матері, до роду утікали, два брата кінних, а третій брат, менший, піша-пішаниця, за кінними братами уганяє і на біле каміння, на сире коріння свої ніжки козацькі-моло-децькі побиває, кров'ю слід заливає. Він прохає братів узяти його з собою між коней. Брати відмовляють йому в цьому, кажучи: «Ради б ми між коні узяти, але буде нас Озовська орда наганяти, буде в пень сікти-рубати і буде нам велику муку завдавати». А менший брат хватається за стремена коней і прохає братів, щоб вони його взяли постріляли, а потім поховали, звірю й птиці на поталу не оддали. Брати на це одповідають, що їх мечі на його не здіймуться, на дванадцять частей розлетяться і їхня душа гріхів до віку не відкупиться. А що коли вони будуть до байраків добігати, будуть тернові віття йому на признаку покидати, щоб знав.

як з тяжкої неволі в землю християнську до батька, до матері, до роду куди утікати. Далі з байраків вибігали і там тільки поле лиліє, на йому трава зеленіє. Вибігли на Муравський шлях, і промовив середульший брат до старшого: «Будем з-під червоного каптана чорні китиці видирати, свойому брату найменшому на признаку покидати». Старший брат од цього одмовився, бо ні в чім буде йому тоді між білу челядь (дівчата) піти погуляти. Середульший брат, одначе, на те не потурав, з-під червоного каптана чорні китиці видирав, а старший брат теє забачав, середуль­шого брата на сміх піднімав: «Либонь ти собі жіноцький розум маєш, що ти на собі прекрасну одежу теряєш». І бігли середульший та старший брати не день, не два, не три і не чотири, і до Савур-могили добігали, три дні, три ночі спочивали, свого найменшого брата пішу-пішаницю під­жидали. А менший брат добіг до тернів, до байраків, побачив тернові віття і по цієї признаці дійшов до Муравського шляху. На шлях Муравський вибігає і по шляху Муравському чорні китиці забачає, у руки бере-хапае, до серця козацького-молодецького прикладає, слізьми обливає, словами промовляє: «Сюди мої два брати кінні пробігали і, видно, їх Озовська орда доганяла і посікла-порубала, мене, найменшого брата, пішу-пішаницю, у тернах, на спочивку, минала, і коли б їх кість,— каже,— я знаходив би, поховав би, звірю та птиці на поталу не дав би». Добіг менший брат до Савур-могили і ліг на Савур-могилу. І вовки-сіроманці набігали, і орли сизопері налітали, на кудрі наступали, вони смерті дожидали. Менший брат семип'ядную пищаль підняв і орлам сизоперим кулю на подарунок подарував, і тоді на Савур-могилу схожає, голову схиляє, батькову-матчину молитву споминає і Богу душу отдає. Тоді орли сизопері налітали, на кудрі наступали, з лоба очі видирали. І вовки-сіроманці набігали, кості по байра­ках розношали. А два брати кіннії до річки до Самари добігали, свої коні козацькі попасли й напоїли, бо там трави були зелені, води холодні, очерети воздобні. Тоді середульший брат до старшого брата словами про­мовляє: «Як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати, як ми будем перед батьком, перед матір'ю отвіт оддавати?» А старший брат каже йому на це: лучше ми будем свою батьківщину удвох паювати. Четвертої неділі до отця, до матері добігали, отець та й мати за ворота виходили, на здоров'є питали: «Чи в одній неволі бували, чи одному пану слугували, чи разом із неволі тяжкої втікали?» А середульший брат теє зачуває, із коня встає, слізьми обливає, перед отцем, перед маткою по правді одвіт оддаває. Отець та мати старшого сина кляне, проклинає, із очей згоняє, середульшого сина ситить, жалує, поважає, за гостя принімає, а менший син, піша-пішаниця за гостя приникає. І вже його слава не вмре, не поляже.

Оповідання дум про українських невільників та невільниць підтриму­ються справжніми оповіданнями з тодішнього народнього життя у Слобо­жанщині. Багацько невільниць-українок так саме, як Маруся Богуславка у думі, потурчилися, потатарилися та побусурменилися — поробилися жін­ками, звісно невінчаними, татар. З хрещеними татарами та калмиками брали шлюб українки охоче, але і тут іноді приходилося замислитися. Ось, наприклад, що оповідала острогозька українка Єфимія: вона прожи­вала у Острогозькому на подвір'ї М. Куколя і під'їхав верхи до двору на коні в саадаці з шаблюкою чоловік її, Клим Васильєв, а з ним двоє «черкас». І ті «черкаси» стукнули у віконце до неї, визвали на двір і прохали її пити пиво; подали їй добру звістку, що у Острогозьк приїхав її чоловік. Вона вийшла до його з сіней на поріг. Він узяв її за руку і став прохати її їхати з ним у степ, щоб вона сама побачила, як вони у степу жиють. А вона одмовила на се, що помре у Острогозьку, а з ним у степ не поїде. Він її умовляв години зо три і прохав, щоб вона хоч оддала йому малого сина, але вона і у цьому одмовилася. Потім він хтів зарубати її шаблюкою, скочив на коня і сказав, що поїде до її батька. У степу тоді стояло 2000 калмиків і 100 озовців-татар. У сьому простому правдивому оповіданню перед нашими очима встає яскрава картина з життя погряничників і відносин між ними. Калмик Клим Васильєв, очевисто, православний — про се свідчить його ім'я і прізвище по батькові — приходить у ночі крадькома до своєї жінки і хоче зманити її з собою у степ. Мабуть, було так, що його, прирожденого степняка-кочов-ника, поманув до себе степ — і він кинув жінку і сина у Острогозьку, де приняв раніш православну віру і одружився з Єфимією, пішов до своїх — у Калмицьку орду. Але Калмицька орда, і він з нею, підійшла до Острогозька, і у нього зародилася душевна потреба побачити кохану жінку і свою рідну дитину і упрохати її од'їхати з ним у калмицький степ. І ось він вибрався з Орди з якимись двома українцями, котрі були у калмицький ватазі, і вночі приїхав у Острогозьк. Він добре знав місто, і його пропустили вартові. Ласкою та похвалками, та пострахом він умовляв любку жінку їхати з ним у степ або віддати йому принаймні дитину. Але не зміг заманути у степ улесливими словами про красу та розкіш вільного степового життя свою жінку, котра того не розуміла. В розвідці Л. Вейнберга101 надруковано декілька документів про хрестини калмиків та татар у Донській країні. Були і в Україні татарські полонянки, котрі іноді приймали тут православіє. У хвамільний літопис Квіток під 1738 р. занесена така звістка: «Червня 24 Володимира Карасубазарського бранця хрестили на Основі; її хрещеними батьками були Ковалевський та Челем-бей (теж, мабуть, з вихрещених татар), хрещеною маткою жінка сотника Голуховичка». Слобожане узяли на себе дуже важкий обов'язок — оборони і заселення країни. їм треба було обороняти від татар кожен крок зайнятої їми землі. Вони мусили самі содержувати себе, займаючися землеробством, промислами і усяким рукомеслом. І вони держали у себе багацько голів худоби, заводили хутори, пасіки, винниці. Але увесь оцей достаток не був сталий, міцний. Сьогодні заможний — а завтра убогий, сьгодні — багацтво, на завтра — злидні. І таке лихо коїлося не тільки з поодинокими поселен­цями, а з цілими оселями, не тільки з козаками, а і з посполітими і навіть духовенством, не тільки з чоловіками, але і з жінками, дівчатами й дітками малими. Появлявся раптом ворог, палив та плюндрував слободу, забірав худобу і таким робом великолюдне село оберталося у селище, бо його кидали селяне, боючися, що знов прийдуть татари і сплюндрують усе до щенту. Увод народу у неволю робив дуже велику шкоду населенню: семейство бідніло, стративши батька, матір, сина і малих діток — надію його будучини. На викуп треба було страчувати дуже великі гроші. По­правити хазяйство було дуже нелегко.


5012534113549469.html
5012644259490274.html
5012728221827340.html
5012866380179183.html
5012947784446940.html